Жаров Борис. Осінь, осінь… (сборник стихотворений)

 

* * *
Певно, доля моя відблукала,
Промайнули ті дні весняні.
Схаменувся – ба, осінь настала,
Вже в душі не лунають пісні.

Бо ту душу, мов річку, скувала
Крижана холоднеча пуста,
А з куща, де зозуля кувала,
Лист пожовклий у вирій зліта.

Лист останній з моєї калини,
Що цвіла, мов дівча, під вінцем,
За добро, за гріхи, за провини
Суд звершиться одвічним кінцем.

От і все… Не страшить домовина,
Я не заздрив, не зраджував – ні.
То ж нехай наді мною калина
Свої тихі співає пісні.

До дітей, до онуків, до учнів
Щирий батьківський добрий наказ:
Будьте душами завжди сполучні,
Не тримайте у серці образ.

До поетів з таким заповітом:
Не приходьте у гості сумні.
А я білим калиновим цвітом
Усміхатимусь вам навесні.

Щоб, по звичаю, повнилась чарка –
За любов, за життя, за діла,
Щоб калинонька, вірна поштарка,
Вашу ласку до мене несла.

Десь голубка моя зачекалась,
Вітерець задуває свічу…
Що збулось – у цім світі зосталось,
Не хвилюйся, кохана, лечу…
2008 г.

 

 

ВЕЛИКОМУ АПОСТОЛУ ТАРАСУ

Коли мені тринадцятий минуло,
Я вдумливо читав його „Кобзар”.
Обурення ще й досі не минуло:
Який жорстокий був російський цар!

Талант Шевченка визнали поети.
Живопису прославлені митці
Здійснили викуп: ось де час до злету!
Та цар забрив непевного в стрільці.

Гнобителі ганебні і лукаві,
Святої правди й волі палачі,
На злість собі, сприяли його славі,
Що спалахнула факелом вночі.

Опальні вірші мов яскраві маки
На душу впали, як в січневий сніг,
І „Сон”, і „Катерина”, й „Гайдамаки”
Його душі збудили оберіг.

Апостолу Шевченкові Тарасу,
Провіснику визвольницьких ідей
Не буде вади простору і часу,
Він вічний в серці пам′яті людей.

Зійде в сім′ї великій, вільній, новій
Свободи й незалежності зоря.
Так заповів Кобзар в останнім слові,
То ж будем гідні мрії Кобзаря!
2004 г.

 

 

* * *
Я одержав листа.

На конверті адреса

Схвилювала мене:

Казахстан, Казахстан!

Мої друзі вже там.

Кілька раз з інтересом

І у серці з вогнем

Прочитав я листа.

Читайте журнал «Новая Литература»

І здалося мені,
Ніби це було вчора:

На пероні людей –

Мов на небі зірок.

Скрізь лунають пісні

Про широкі простори.

Наша молодь іде,

Не спинить її крок.

Документ бойовий –
Комсомольська путівка.

Шлях у всіх нас один

І мета теж одна.

Гей, простор степовий?

Зустрічай нашу спілку!

Врожаї нам роди,

Вікова цілина!

Пишуть друзі: в степу,
Де лише гуляв вітер,

Ми будуєм міста,

Ми йдемо на поля.

Прикрашають нам путь,

Наші мрії, мов квіти.

Іншим став Казахстан,

Обновилась земля.

І у відповідь я
Поділюся думками,

Про бажання свої

Напишу я листа:

Ми єдина сім’я,

Моє серце між вами –

Кличе в дивні краї

І мене Казахстан!

1956 г.

 

 

НА ЗУСТРІЧ З ЮНІСТЮ

Ось ті ж стежки, ті ж мазані паркани,
За ними яблука, духмяні і смачні.
Вже тричі зтліли цепові полкани,
Що рвали нам лицьовані штани.

З незвичним почуттям сприймаю я цю мить.
Щось коїться в думках, щось так бентежить душу.
То ж на хвилинку зупинитись мушу,
Бо стука в скроні біль та щось в грудях щемить.

Зостались тут далекі ті маї,
Розквітчані гаї, повз них Лугань шепоче,

І перші ті побачення мої,

І очі ті довірливі дівочі.

Та ось ми знову тут, минуло стільки часу…
Йдемо, пенсіонери-школярі

У повоєнній злій отій порі

На зустріч з юністю йдемо до свого класу.

1997 г.

 

 

ТОПОЛЯ
(балада)

На узбіччі дороги, край поля,
Височила красуня тополя.
Пропливали повз неї літа,
Вирувала життя маята.

До тополі під дзенькіт гітари
Прямували закохані пари,
І лунали навкруг голосні
Про кохання, про щастя пісні.

В давню весну ішла моя мати
Мого татка з війни виглядати,
І, мов сестри, стояли у полі
Дві журливі, самотні тополі.

Та дарма. Мовчазна і сумна
Поверталась додому одна.
Ой гірке удовине життя…
І матуся пішла в небуття.

А невдовзі, осіннього дня,
Вітер скинув з тополі вбрання.
Мертвий стовбур чорніє у полі,
Збур’яніли стежки до тополі.

І відтоді стоїть вона гола.
Квіти, трави буяють навколо
Та шуліка, що в небі кружля,
Відпочити сіда на гілля.
2002 г.

 

 

ПОЧУЙ МЕНЕ, ВСЕСВІТ

Ти почуй мене, Всесвіт, нестямно безмежний,
Не збагненний ні розумом, ні почуттям.
Я ж твій син, а не раб – твій нащадок бентежний,
Одарований дивом природи – життям.

Сам грішу, а тебе за недоліки лаю,
Хоч стою з покаянням перед вівтарем.

Я будую, руйную – під себе ладнаю,

Бо себе величаю природи царем.

Та не все, бач, гаразд у тім царстві моєму:
Поруч з розкішшю – злидні, а з щастям – відчай,

Кожен крок викликає пекучі проблеми…

То ж бо, Всесвіт, за докір мене вибачай.

Дечого я сягнув, хоч, між іншим, ледачий.
Мій здобуток – то досвід та скромні знання.
Дію більш навмання – головного не бачу.

Ткнуся в боки, неначе сліпе цуценя.

Чи знайду я урешті ту вірну дорогу?
Де ж той спокій, той рай, за яким рубежем?

Доки ж будемо ми сподіватись на Бога?

Доки ж буде іти брат на брата з ножем?

Чи не бридко чекати ту манну, що з неба,
Плазувати і сквигнуть у долі в ногах,

Марнувати свій час чужаку на потребу,

А високі ідеї зневодити в прах?

——————————————-

Не шукайте в житті філософського змісту,
Прикрашайте добром своє власне життя,

Не жалійте для цього ні часу, ні хисту,
Щоб вклонилося нам до землі майбуття.

Покоління схлинають, мов хвилі у морі,
Залишаючи в світі все те ж маяття.
То ж лишаймось людьми в благоденні і в горі,
Бо життя то є щастя, а щастя – життя.

 

 

ЗРАДА

Прорвало виразку брехливої довіри,
Сліпі та безпорадні малюки
Ссуть кров, не молоко, ці хижі звіри,
Бо пообгризли матері соски.

Чи невтямки? Це ж вбивству рівнозначно.
Муркочуть, ссуть, відрада й насолода!
Що мати вмре – то їм пусте, бо смачно!
Така вже в них мораль, така природа.

Нема страшніше злочину, ніж зрада:
Вона можлива там, де честі вада,
Де на брехні тримається довіра,
Там зрада оберта й людину в звіра.

Я, у свідомості, за друзів їх тримав,
Їм сліпо вірив, як собі не вірив.
Все віддавав їм, все, що тільки мав.
Ці дружні почуття не знали міри.

Та раптом ось мене спіткало лихо.
Де ж вірне, дружнє, рятівне плече?
А навкруги так порожньо і тихо…
А лихо – що? Воно й тепер пече.

Що вдіяти? Адже ми тільки люди,
І, як то кажуть, «кожному своє».

Серед святих також були Іуди,

Та ось душа цього не визнає.

Як пережити цю страшну подію?
У прірву – з розбігу! А чи петлю на шию?
Чужий серед своїх, та все ж радію!
Бо правдою, нарешті, володію!

 

 

НІЧ

За двері крок – і я в обіймах ночі.
А навкруги і спокій, і краса,

І мариться, що ось примружу очі,
Ледь відштовхнусь – й полину в небеса.

А там вгорі, ген-ген, аж там далеко
У згуслій темряві, неначе уві сні,

Самотній, стомлений, засмучений лелека

Летить, скирлить свої сумні пісні.

Скирли-скирли, скирли…і знову тихо,
Незрушно тихо у лісах, полях,

І вічністю з небес на землю диха

Розкудланий, старий Чумацький шлях.

Стою, з усім оцим в одній сполуці,
А ніч і час і простір поглина,

І гомін розусяких революцій

До мене зовсім, ні, не долина.

На серці водночас і солдко, і гірко,
Бо ось мине цей неповторний час,

А в оці неба мерехтлива зірка,

Немов сльоза, тремтить з жалю до нас.

І боляче мені за людство дуже:
Така краса, та кожен зна своє,

А горе іншого, чи радість – то байдуже…

Рятуй нас, Боже, якщо ти все ж є!

 

 

РОЗКВІТАЙ, УКРАЇНА!

Є у світі чудова країна,
Світанкова казкова земля.
Та країна – моя Україна –
Рідна ненька твоя і моя.

Зеленіють безкраї простори,
Голубіють ласкаві моря,
Височать чарівні сині гори,
Сходить ясна ранкова зоря.

Ти зненацька зазнала навалу
Чужоземних фашистів-катів.
Ти на праведний бій підіймала
Своїх вірних синів і братів.

Всім героям не сталось дожити
Тих травневих осяяних днів.
І журливо шепочуться квіти
Біля вічних священних вогнів.

Тож, шануймо, великий народе,
Незалежну державу свою,
І здобуту жадану свободу
У кривавім жорстокім бою.

Розквітай у віках, Україна,
Світанкова казкова земля!
Нескорима славетна країна –
Рідна ненька твоя і моя.
2006 г.

 

 

ОСІННІЙ СУМ

Коли впадуть на лист холодні роси,
Обійме душу той незваний сум.
То осінь заплітає в сиві коси,
Немов стрічки, печалі наших дум.

Осінь, осінь… Журба золота…
Линуть в просинь наші літа.

Летять за обрій журавлі й лелеки,
А з ними разом молоді літа.

Весна поверне тих птахів далеких,

А ось літа вона не поверта.

Осінь, осінь… Журба золота…
Линуть в просинь наші літа.

Про це пісень наспівано чимало,
Та невблаганне серце не спинить.

Воно на весни завжди повертало,

У світ кохання в ту щасливу мить.

Осінь, осінь… Журба золота…
Линуть в просинь наші літа.

Биографии исторических знаменитостей и наших влиятельных современников

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Ответьте на вопрос: * Лимит времени истёк. Пожалуйста, перезагрузите CAPTCHA.