* * *
Певно, доля моя відблукала,
Промайнули ті дні весняні.
Схаменувся – ба, осінь настала,
Вже в душі не лунають пісні.
Бо ту душу, мов річку, скувала
Крижана холоднеча пуста,
А з куща, де зозуля кувала,
Лист пожовклий у вирій зліта.
Лист останній з моєї калини,
Що цвіла, мов дівча, під вінцем,
За добро, за гріхи, за провини
Суд звершиться одвічним кінцем.
От і все… Не страшить домовина,
Я не заздрив, не зраджував – ні.
То ж нехай наді мною калина
Свої тихі співає пісні.
До дітей, до онуків, до учнів
Щирий батьківський добрий наказ:
Будьте душами завжди сполучні,
Не тримайте у серці образ.
До поетів з таким заповітом:
Не приходьте у гості сумні.
А я білим калиновим цвітом
Усміхатимусь вам навесні.
Щоб, по звичаю, повнилась чарка –
За любов, за життя, за діла,
Щоб калинонька, вірна поштарка,
Вашу ласку до мене несла.
Десь голубка моя зачекалась,
Вітерець задуває свічу…
Що збулось – у цім світі зосталось,
Не хвилюйся, кохана, лечу…
2008 г.
- ВЕЛИКОМУ АПОСТОЛУ ТАРАСУ
Коли мені тринадцятий минуло,
Я вдумливо читав його „Кобзар”.
Обурення ще й досі не минуло:
Який жорстокий був російський цар!
Талант Шевченка визнали поети.
Живопису прославлені митці
Здійснили викуп: ось де час до злету!
Та цар забрив непевного в стрільці.
Гнобителі ганебні і лукаві,
Святої правди й волі палачі,
На злість собі, сприяли його славі,
Що спалахнула факелом вночі.
Опальні вірші мов яскраві маки
На душу впали, як в січневий сніг,
І „Сон”, і „Катерина”, й „Гайдамаки”
Його душі збудили оберіг.
Апостолу Шевченкові Тарасу,
Провіснику визвольницьких ідей
Не буде вади простору і часу,
Він вічний в серці пам′яті людей.
Зійде в сім′ї великій, вільній, новій
Свободи й незалежності зоря.
Так заповів Кобзар в останнім слові,
То ж будем гідні мрії Кобзаря!
2004 г.
* * *
Я одержав листа.
На конверті адреса
Схвилювала мене:
Казахстан, Казахстан!
Мої друзі вже там.
Кілька раз з інтересом
І у серці з вогнем
Прочитав я листа.
І здалося мені,
Ніби це було вчора:
На пероні людей –
Мов на небі зірок.
Скрізь лунають пісні
Про широкі простори.
Наша молодь іде,
Не спинить її крок.
Документ бойовий –
Комсомольська путівка.
Шлях у всіх нас один
І мета теж одна.
Гей, простор степовий?
Зустрічай нашу спілку!
Врожаї нам роди,
Вікова цілина!
Пишуть друзі: в степу,
Де лише гуляв вітер,
Ми будуєм міста,
Ми йдемо на поля.
Прикрашають нам путь,
Наші мрії, мов квіти.
Іншим став Казахстан,
Обновилась земля.
І у відповідь я
Поділюся думками,
Про бажання свої
Напишу я листа:
Ми єдина сім’я,
Моє серце між вами –
Кличе в дивні краї
І мене Казахстан!
1956 г.
- НА ЗУСТРІЧ З ЮНІСТЮ
Ось ті ж стежки, ті ж мазані паркани,
За ними яблука, духмяні і смачні.
Вже тричі зтліли цепові полкани,
Що рвали нам лицьовані штани.
З незвичним почуттям сприймаю я цю мить.
Щось коїться в думках, щось так бентежить душу.
То ж на хвилинку зупинитись мушу,
Бо стука в скроні біль та щось в грудях щемить.
Зостались тут далекі ті маї,
Розквітчані гаї, повз них Лугань шепоче,
І перші ті побачення мої,
І очі ті довірливі дівочі.
Та ось ми знову тут, минуло стільки часу…
Йдемо, пенсіонери-школярі
У повоєнній злій отій порі
На зустріч з юністю йдемо до свого класу.
1997 г.
- ТОПОЛЯ
- (балада)
На узбіччі дороги, край поля,
Височила красуня тополя.
Пропливали повз неї літа,
Вирувала життя маята.
До тополі під дзенькіт гітари
Прямували закохані пари,
І лунали навкруг голосні
Про кохання, про щастя пісні.
В давню весну ішла моя мати
Мого татка з війни виглядати,
І, мов сестри, стояли у полі
Дві журливі, самотні тополі.
Та дарма. Мовчазна і сумна
Поверталась додому одна.
Ой гірке удовине життя…
І матуся пішла в небуття.
А невдовзі, осіннього дня,
Вітер скинув з тополі вбрання.
Мертвий стовбур чорніє у полі,
Збур’яніли стежки до тополі.
І відтоді стоїть вона гола.
Квіти, трави буяють навколо
Та шуліка, що в небі кружля,
Відпочити сіда на гілля.
2002 г.
- ПОЧУЙ МЕНЕ, ВСЕСВІТ
Ти почуй мене, Всесвіт, нестямно безмежний,
Не збагненний ні розумом, ні почуттям.
Я ж твій син, а не раб – твій нащадок бентежний,
Одарований дивом природи – життям.
Сам грішу, а тебе за недоліки лаю,
Хоч стою з покаянням перед вівтарем.
Я будую, руйную – під себе ладнаю,
Бо себе величаю природи царем.
Та не все, бач, гаразд у тім царстві моєму:
Поруч з розкішшю – злидні, а з щастям – відчай,
Кожен крок викликає пекучі проблеми…
То ж бо, Всесвіт, за докір мене вибачай.
Дечого я сягнув, хоч, між іншим, ледачий.
Мій здобуток – то досвід та скромні знання.
Дію більш навмання – головного не бачу.
Ткнуся в боки, неначе сліпе цуценя.
Чи знайду я урешті ту вірну дорогу?
Де ж той спокій, той рай, за яким рубежем?
Доки ж будемо ми сподіватись на Бога?
Доки ж буде іти брат на брата з ножем?
Чи не бридко чекати ту манну, що з неба,
Плазувати і сквигнуть у долі в ногах,
Марнувати свій час чужаку на потребу,
А високі ідеї зневодити в прах?
——————————————-
Не шукайте в житті філософського змісту,
Прикрашайте добром своє власне життя,
Не жалійте для цього ні часу, ні хисту,
Щоб вклонилося нам до землі майбуття.
Покоління схлинають, мов хвилі у морі,
Залишаючи в світі все те ж маяття.
То ж лишаймось людьми в благоденні і в горі,
Бо життя то є щастя, а щастя – життя.
- ЗРАДА
Прорвало виразку брехливої довіри,
Сліпі та безпорадні малюки
Ссуть кров, не молоко, ці хижі звіри,
Бо пообгризли матері соски.
Чи невтямки? Це ж вбивству рівнозначно.
Муркочуть, ссуть, відрада й насолода!
Що мати вмре – то їм пусте, бо смачно!
Така вже в них мораль, така природа.
Нема страшніше злочину, ніж зрада:
Вона можлива там, де честі вада,
Де на брехні тримається довіра,
Там зрада оберта й людину в звіра.
Я, у свідомості, за друзів їх тримав,
Їм сліпо вірив, як собі не вірив.
Все віддавав їм, все, що тільки мав.
Ці дружні почуття не знали міри.
Та раптом ось мене спіткало лихо.
Де ж вірне, дружнє, рятівне плече?
А навкруги так порожньо і тихо…
А лихо – що? Воно й тепер пече.
Що вдіяти? Адже ми тільки люди,
І, як то кажуть, «кожному своє».
Серед святих також були Іуди,
Та ось душа цього не визнає.
Як пережити цю страшну подію?
У прірву – з розбігу! А чи петлю на шию?
Чужий серед своїх, та все ж радію!
Бо правдою, нарешті, володію!
- НІЧ
За двері крок – і я в обіймах ночі.
А навкруги і спокій, і краса,
І мариться, що ось примружу очі,
Ледь відштовхнусь – й полину в небеса.
А там вгорі, ген-ген, аж там далеко
У згуслій темряві, неначе уві сні,
Самотній, стомлений, засмучений лелека
Летить, скирлить свої сумні пісні.
Скирли-скирли, скирли…і знову тихо,
Незрушно тихо у лісах, полях,
І вічністю з небес на землю диха
Розкудланий, старий Чумацький шлях.
Стою, з усім оцим в одній сполуці,
А ніч і час і простір поглина,
І гомін розусяких революцій
До мене зовсім, ні, не долина.
На серці водночас і солдко, і гірко,
Бо ось мине цей неповторний час,
А в оці неба мерехтлива зірка,
Немов сльоза, тремтить з жалю до нас.
І боляче мені за людство дуже:
Така краса, та кожен зна своє,
А горе іншого, чи радість – то байдуже…
Рятуй нас, Боже, якщо ти все ж є!
- РОЗКВІТАЙ, УКРАЇНА!
Є у світі чудова країна,
Світанкова казкова земля.
Та країна – моя Україна –
Рідна ненька твоя і моя.
Зеленіють безкраї простори,
Голубіють ласкаві моря,
Височать чарівні сині гори,
Сходить ясна ранкова зоря.
Ти зненацька зазнала навалу
Чужоземних фашистів-катів.
Ти на праведний бій підіймала
Своїх вірних синів і братів.
Всім героям не сталось дожити
Тих травневих осяяних днів.
І журливо шепочуться квіти
Біля вічних священних вогнів.
Тож, шануймо, великий народе,
Незалежну державу свою,
І здобуту жадану свободу
У кривавім жорстокім бою.
Розквітай у віках, Україна,
Світанкова казкова земля!
Нескорима славетна країна –
Рідна ненька твоя і моя.
2006 г.
- ОСІННІЙ СУМ
Коли впадуть на лист холодні роси,
Обійме душу той незваний сум.
То осінь заплітає в сиві коси,
Немов стрічки, печалі наших дум.
Осінь, осінь… Журба золота…
Линуть в просинь наші літа.
Летять за обрій журавлі й лелеки,
А з ними разом молоді літа.
Весна поверне тих птахів далеких,
А ось літа вона не поверта.
Осінь, осінь… Журба золота…
Линуть в просинь наші літа.
Про це пісень наспівано чимало,
Та невблаганне серце не спинить.
Воно на весни завжди повертало,
У світ кохання в ту щасливу мить.
Осінь, осінь… Журба золота…
Линуть в просинь наші літа.