1
Княгиня Ольга, Роксолана…
За ними вже віки, віки…
А імена ці й досі знані,
Що їх прославили жінки.
А що в наш час? У чім причина?
Невже історія мовчить?
Достойно так і так яскраво
Жіноче ім’я не звучить?
Народе славний України.
Ми всі – історії творці.
Мовчать історія не вміє –
Її замовчують писці.
2
Було це в ніч, як зорі засвітились,
І місяць вийшов з зорями гулять…
В цей час в сім’ї Шовгенів народилось
Таке жадане третє немовля.
Щасливий батько – був Іван Шовгеня,
З дружиною він двох синів ростив.
Новонародженую нарекли – Олена,
І панотець її благословив.
До серця її мама пригортала,
І тато гордим соколом дививсь.
Чи ж думали тоді вони, гадали,
Що доня ця прославить їх колись.
Про лихо ще ніщо не віщувало,
Спокійно сходила й заходила зоря.
Хоч десь там вже збирались чорні хмари,
Вони були не видимі здаля.
А доня підростала, щебетушка.
Улюблениця, миле янголя.
Всі тішилися: «Ах! Какая душка!
Вы только посмотрите, Николя!»
3
Як підросла вже юная панянка,
Ні горя, ні журби не знаючи,
Приставили до неї гувернантку,
Щоб мовам і манерам гарним вчить.
Було це у Росії, в Петербурзі,
В Москві та в інших де – яких містах,
Де працював Шовгеня, бо в заслузі
Мав і високий чин, гідний фах.
Олена мову вивчила російську,
Німецьку і французьку теж вивчала.
Зовсім не знала мову українську,
Ніколи нею ж бо не спілкувалась.
Сам татко з діда-прадіда – Шовгеня,
Під Куп’янськом в селі він народивсь.
В Росії став писатися – Шовгенов.
Чи сам, чи, може писар помиливсь.
Сімнадцятий буремний рік нагрянув
І кожен мав сам вибір свій робить.
Прийшов час і Шовгенову Івану
Шукати – яку правду боронить.
Рішив вертатись до свого коріння,
Разом з сім’єю в Київ поспішив,
Щоб послужити рідній Україні
Як дотепер Росії він служив.
Тільки не зміг сприйняти більшовизму,
Гадав, що слід навалу цю спинить.
Що побудують вільною Вітчизну
Її найкращі доньки і сини.
5
Не довго Україна була вільною –
Завадила політика Москви.
Та зволікали визнать самостійною
Держав окремих західних посли.
В Москві цим скористались і негайно
Пан Муравйов повів свої полки.
І вкотре Україна запалала,
А Київ зайняли більшовики.
Іван Шовгенов був тоді в відрядженні
До Вінниці лише на двадцять діб.
Ні грішми, ні речами не обтяжений,
Гадав – скоро повернеться й не зміг.
.
Був змушений – так склалися обставини,
І не була у тім його вина.
Він з урядом емігрував до Тарнова,
У Києві залишилась сім’я.
6
Тоді Оленка все на собі звідала:
І голод, й холод – всі народні біди,
Як сапувала довгі гони підлітком
За той , гіркий, мізерний шматок хліба.
Наглядач підганяв, брутально лаявся:
- Что отстаешь? Ану – ка – шевелись!
Вона, мала ще, що є сил, старалася.
Щоб не прогнав, все зносила без сліз.
Так тижнями під сонцем в спеку смажились,
А спали на соломі у хліві.
Осміяні, принижені, зневажені,
Немов раби десь, на чужій землі.
Всі десять літ щасливих так не вплинули,
Не присвятила жодного рядка,
Як ці два роки в «раненому Києві»,
Коли спіткала доля нелегка.
І спеку, й голод, холод і негоду –
Спізнала все, що й іншим довелось…
Та тим ставала ближче до народу.
Свого народу… В грудях запеклось,
Та а ні сліз, ні стогону, ні плачу…
Увесь свій біль переливала в вірші.
«Я руці, що била, не пробачу…»
Ці слова напишуться пізніше.
7
Все ж змогла за допомоги тата
Вибратися з Києва тайком.
Щоб сім’ю нарешті об’єднати –
Нелегально перейшли кордон.
Після пекла ніби рай побачили:
Тиша, спокій, все навкруг цвіте…
Так зустріла їх Чехословаччина
В колі емігрантів. Та проте
Не Україна це, не місто Київ,
Що юним серцем встигла полюбить:
Поділ, Хрещатик і дніпровські схили…
Туди Олена думкою летить.
І мислить: «Я врятована, а інші
Там залишились… Що на них чекає?»
Сумні думки складалися у вірші,
І на папір рядочками лягали.
Земля моїх батьків… О, Батьківщино!
Розорена, голодна з краю в край!
Скажи мені у чім твоя провина?
За що тебе Всевишній покарав?
Твої сади й гаї такі ж зелені,
Родючі твої ниви і поля.
Чому ж народ твій став такий нужденний,
Хоч має добрі руки трударя?
8
Тихе та гарне місто Подєбради
Зібралась разом тут уся родина.
Олена опинилася відразу
У колі емігрантів з України.
У більшості – борці за незалежність,
Велися тут дискусії гарячі –
Як тепер боротись їм належить,
Про причини першої невдачі.
Оленочка у це життя поринула,
Сама думок чимало поділяла.
Вночі блукала вулицями Києва,
А вдень себе чужою почувала.
«Хоч людей довкола так багато,
Та ніхто з них кроку не зупинить
Якщо кинути в рухливий натовп
Найгостріше слово – Україна!»
В цих словах Олени – її бачення
Місця емігрантів на чужині.
Це прихисток лиш – Чехословаччина,
Їм боротись слід за Україну.
Окремим осередком там трималися,
Так звані, монархісти із Росії.
Олена з ними часто зустрічалася,
Бо і вони були також близькі їй.
Та шокувало іноді фіґлярство,
Висміювання задумів «хохлів».
Підкреслювали їхню меншовартість
Цинічно зверхнім ставленням своїм.
Висміювалась мова українська,
Що, буцім-то «язык собачий это»,
Як це сказав один із монархістів,
Що засідали в їхнім комітеті.
Олені мов остання крапля впала,
І збурила в душі її протест.
«Ви – хами! Мова то моя!» – сказала,
Й покинула назавжди комітет.
Тоді ж подумала собі: не зрозуміти,
Хто міг би розтлумачить його зміст:
Всяк – патріот, хто за «могучій і вєлікій» –
За українську – той націоналіст?».
За роздумами та переоцінкою,
Від спротиву та перейшла до дій,
Коли себе відчула українкою
По духу і по крові по своїй.
8
Вони зустрілись на концерті,
Де на запрошення студентів
Михайло грав там на бандурі
Та українські співав думи.
Що так сердечко полонило?
Та й він на неї задививсь…
Душа Оленки, мов на крилах,
Кудись полинула у вись.
Юна Оленка закохалась
У молодого козака.
Отак, всевладно і нестримно
Звела їх доля нелегка.
Стали Теліги – однодумці
Подружньою такою парою,
Що ні у горі, ні в розлуці –
Ніщо кохання не затьмарило.
Михайло родом із Кубані,
він запоріжських козаків
нащадком був, та захищали
вони не ті вже рубежі.
Служив у війську українськім,
Поразки звідав гіркоту,
Та вірив що народ все ж здійснить
І волю виборе святу.
Він заряджав своєю вірою
Дружину і товаришів,
Що згуртувались. Разом мріяли,
Читали тут свої вірші.
Олена все сприймала без вагання,
Й пішла шляхом, який їй Бог накреслив:
Була вона – російськомовна панна,
А стала – українська поетеса.
Її вірші друкує журнал «Вісник»,
Вона – успішна, любляча жона.
Але жахливі долітають вісті:
Справляє голод в Києві жнива.
О, Україно! Серце заніміло.
Мов випила отрути гіркий келих!
Й зродилися слова ці, наболілі:
«В тяжких туманах твій похмурий берег»
Час бездіянь гнітить і непокоїть.
Слід кидатися в бій, перемогти в борні!
«Усе – лише не це! Не ці спокійні дні,
Де всі слова у барвах однакових!»
Але для боротьби не вистачає сил
Аби перемогти, хіба, лише, померти.
То що ж? Ізнов чекати слушну мить,
Коли чекання вже стає нестерпним?
9
Тим часом у Європі уже тліло
Велике вогнище майбутньої війни.
В тридцять дев’ятім запалахкотіло,
І повалив густий і чорний дим.
Під бомбами приборкана вже Польща,
На схід хижак націлив погляд свій.
Олена зрозуміла: годі довше
Чекати мить – пора вступати в бій!
Слід вибороти волю Україні
Хоч з допомогою німецького меча.
Мізерний шанс? Та не сидіти ж нині!
Боротися – а там покаже час…
Плекала еміграція надію:
Два хижаки знесиляться в війні,
Тоді постане вільна Україна
З жорстокої, кривавої борні.
Й повернуться вони на Батьківщину,
До своїх міст, до рідної землі.
Бо еміграція – це, все ж таки, чужина,
Вони не діти – пасинки її.
Та, сидячи у Польщі, лише мріять –
Не досягти ніколи нам мети.
Пора вставать, виходити з підпілля,
І звідси до свого народу йти.
Там гуртувать ряди всіх, небайдужих
До долі Української землі.
Будь провідник, очолюй і напружуй
Всі сили. Треба – то життя свого не пожалій,
Бо це – війна. Не варт застерігати:
Не ризикуй, бо ти – талант, поет…
Якщо ми маєм інших закликати –
Самі повинні ми іти вперед.
Збирайтесь всі. У нас мета єдина –
Щоб стала вільна наша Україна.
Не хочу слухать: рано ще, не час…
Якщо не ми – хто зробить це за нас?
Як поясним тоді своїм нащадкам
Чому ми так ганебно повелись:
Країну на словах любили палко,
А захищать її не піднялись.
10
Шляхами малолюдними
До світлої мети
Піша Олена з друзями,
Надіючись знайти
Підтримку й розуміння
Серед своїх киян,
Відкинувши геть думку
Про зраду та обман.
І ось Олена в Києві нарешті.
Довірено очолити їй спілку
Письменників. Зробити це нелегко,
Коли «Зависла інша – незнайома пісня».
А треба прикидатися лояльним
До ворога, хоч ненавидиш того,
Бо треба ж видавать свої «Літаври»,
Й газету «Українське слово».
Вдалось створить оунівцям УНРаду
У Києві. А в планах у других:
Збирати більше охорон-отрядів
Під проводом оунівців самих.
Звичайно, не могла довго тривати
Підпільною діяльність та ОУН,
Що ширилася рейхскомісаріатом.
Для нього рух загрози вже набув.
Редактор «Слова», Рогач – арештований,
Над іншими навис каральний меч.
«Літаври» ще поки лиш заборонені,
Але Олені вже загрожує арешт.
У неї ще є час, щоб врятуватися,
Все підготовлено для втечі, та проте –
Як бути тим, хто мусить залишатися?
Вона ж їх надихала на протест!
То мої друзі і то наша Спілка!
То як же я тікатиму – одна?
Я залишаюсь. За мене не бійтесь.
Я з ними вип’ю чашу всю сповна.
Так, з друзями пішла вона в безсмертя,
Не зрадивши їх подихом останнім.
Спокійно прийняла «гарячу смерть»
За Україну, а не «зимне умирання».
Бо так вона сама передбачала
Заздалегідь, у вірші «Поворот».
Ту чашу розділив з нею коханий
Михайло – муж, соратник, патріот.
Автор: asuna.plisetskaya@mail.ru
